Що змінюють у війні удари ЗСУ по РФ і якою буде на них відповідь Кремля?
Минулий тиждень ознаменувався сильними та дуже резонансними ударами по російській паливній та промисловій інфраструктурі.
Відразу двічі був уражений Московський НПЗ. До того ж практично всі спроби українських дронів долетіти до нього були безуспішними. Але врешті-решт пробитися вдалося.
Вчора горіли сховище палива в Керчі, пороми через Керченську протоку та порт "Кавказ", після чого на півострові повністю припинили продаж палива. Також після ударів дронів у деяких районах півострова зникла електрика та вода.
Вводяться обмеження на продаж бензину та у низці російських регіонів.
Сьогодні на ракетний удар зазнав завод у Воронежі.
На цьому фоні впадає в око вкрай скупа реакція на те, що відбувається з боку російської влади.
Удари по Москві коротко прокоментував лише прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков, заявивши, що Володимиру Путіну доповідають про ситуацію, а російська армія завдає потужних "ударів відплати". Ситуацію з дефіцитом бензину в основному коментують місцева влада або самі виробники.
Показово, що найбільші федеральні канали в випусках новин 18 червня практично не згадували удару по Москві. Путін того дня виступав на форумі Росія-АСЕАН у Казані і теж жодної атаки не коментував. Втім, як і згодом.
У більш ніж двогодинному вчорашньому випуску "Вестей тижня" з Дмитром Кисельовим на "Росія-1" ударам ЗСУ по РФ та Криму було присвячено близько п'яти хвилин ефірного часу, хоч і на самому початку програми. Основні тези ведучого були такі: ударами по Росії Київ прагне створити хибне враження, ніби ініціатива у бойових діях перейшла до нього, але це неправда – російська армія настає по всіх напрямках; уражені російські об'єкти швидко відновлюються; українські удари по РФ – це терористичні атаки з метою спонукати російську владу прийняти умови Києва та укласти перемир'я по лінії фронту, оскільки йому вкрай необхідний перепочинок, але ми його не дамо і перемога буде за нами.
Таке інформаційне ігнорування вже породило різні версії. У противників Путіна найбільш популярна точка зору, згідно з якою він взагалі не в курсі того, що відбувається, втратив зв'язок з реальністю і перебуває у впевненості, що все добре, просто не помічаючи проблем, що наростають.
Однак цій версії суперечить те, що в Криму влада офіційно оголосила про припинення продажу палива та про інші жорсткі обмежувальні заходи. І це навряд чи було б можливим без погодження з Кремлем. Та й важко уявити, що Путін не в курсі проблем найбільших паливних компаній, які очолюють його найближчі соратники Ігор Сєчін та Олексій Міллер.
Тому в ході та інша версія, згідно з якою Кремль, з одного боку, прагне не допустити зростання паніки серед населення, показуючи, що все під контролем і "ми йдемо до перемоги", з іншого боку, не хоче обіцяти швидкого вирішення проблем, пропонуючи всім готуватися до тяжких випробувань заради перемоги.
Не випадково удари ЗСУ в Москві постійно називають терористичними атаками, як би проводячи аналогії з терактами чеченських сепаратистів у нульових роках, які теж відбувалися регулярно, але Кремль на поступки не йшов і зрештою утихомирив Північний Кавказ, а заразом використовував теракти як привід для посилення. І зараз російському суспільству пропонують той самий сценарій: просто пережити важкий період і здобути перемогу. Також цю ситуацію можна використовувати для вжиття деяких жорстких заходів: як запровадження обмежень та посилення контролю, так і можливої нової мобілізації та затягування поясів населенню та в цілому цивільному сектору, якщо про це буде ухвалено рішення. Проводяться й аналогії з Україною: якщо її обстрілюють значно сильніше, ніж РФ, особливо наближені до фронту регіони, але там триває життя, немає бунтів та дестабілізації, то чому має бути інакше в Росії?
Однак у нинішній ситуації цей підхід несе очевидні ризики для Кремля у двох площинах.
По-перше, щодо громадських настроїв.
Існує велика різниця у сприйнятті війни в Україні та в Росії. Навіть якщо винести за дужки те, що війна почалася через напад РФ на Україну, а не навпаки, тобто за ініціативою російського керівництва (припустимо, більшість росіян, як і раніше, вважають, що рішення про "СВО" було правильним), кілька моментів роблять ситуацію, м'яко кажучи, не дуже схожою.
На даний момент Росія не втратила своїх територій, а завоювала частину регіонів України і війна ведеться на території суміжної держави, а не РФ. Це відразу породжує у частини росіян питання: чому не можна просто зупинитись по лінії фронту та зафіксувати таким чином перемогу Росії? у чому сенс воювати за Краматорськ, Слов'янськ і навіть за всю Україну, якщо це коштуватиме багато жертв? (Докладно про ці настрої ми писали в окремому матеріалі.)
З весни минулого року у публічному полі ситуація виглядає так, що Україна виступає за якнайшвидше припинення вогню та перемир'я по лінії фронту, а Росія – проти. Насправді українська влада такого варіанта не дуже хотіла б, бо це, як зазначалося вище, зафіксувало б військову перемогу Росії, а тому пропонують його з розрахунку на те, що Кремль відмовиться. Але якщо він погодиться, то Києву буде важко ухилитися від перемир'я. Тому у росіян також може виникнути питання, чому влада не погоджується на зупинку війни, якщо противник згоден.
На відміну від Росії Україна не має ядерної зброї. Тому після чергового російського обстрілу ніхто в Києві не ставить питання військово-політичному керівництву країни про те, чому ЗСУ досі не вдарили по Москві ядеркою. А в РФ такі питання після кожного обстрілу звучать регулярно. При цьому застосування ядерної зброї несе великі ризики для Росії. Але в певних колах ця ідея є популярною, і вимоги закидати Україну атомними бомбами звучать постійно.
Тому якщо тяготи військового часу для росіян зростатимуть і тим більше, якщо почнуться мобілізація та затягування поясів, то всі вищезазначені питання почнуть ставити ще частіше і голосніше. Частина суспільства питатиме, чому не укладають перемир'я. Інша – чому досі не застосували ядерну зброю і взагалі, чи розуміють у Кремлі, як воювати далі, щоб здобути перемогу.
Також є відмінності в реакції на обстріл української та російської влади.
Після кожного обстрілу Володимир Зеленський обіцяє відплату, і ракети з дронами летять по РФ, з'являється багато вражаючих фото та відео з НПЗ, що горять, портами, заводами та іншими об'єктами.
Російська влада відплата теж обіцяє. Однак після російських ударів такого ж яскравого контенту, як після ударів по РФ, з'являється набагато менше - через те, що, на відміну від Росії, в Україні ще в березні 2022 року було введено кримінальну відповідальність за публікацію результатів прильотів (хоча, можливо, об'єкти справді вражаються масштабно).
А масовані удари по Києву, які в Москві анонсували як відплату за обстріл гуртожитку коледжу в Старобільську, відбуваються через великі проміжки часу і до того ж не дуже відрізняються за своїм характером від численних ударів, які по Києву завдавалися з початку війни.
Тобто картинки дій у відповідь непорівнянні.
На це ж накладаються скупі коментарі російської влади щодо обстрілів, дефіциту бензину та інших наслідків українських ударів, а також, що ще важливіше, відсутність пояснень, як ці проблеми влада збирається вирішувати в принципі.
Це може породити в суспільстві питання про те, наскільки у Кремлі адекватно сприймають ситуацію і чи знають там взагалі, що робити далі.
Втім, не факт, що ці питання задаватимуться занадто наполегливо і призведуть до якогось серйозного бродіння в російському суспільстві, яке в останні роки демонструвало високу стійкість до різних стресів та викликів.
Але є й друга проблема, що породжується українськими обстрілами, яка для Кремля потенційно навіть небезпечніша за настрої в суспільстві. Йдеться про прямі економічні збитки для Росії. Зазначимо, що поки що цю шкоду оцінити дуже важко. Ситуація з дефіцитом палива у різних регіонах сильно відрізняється. Як швидко зможуть усунути руйнування на НПЗ, також незрозуміло. Ступінь пошкоджень багатьох об'єктів також невідома.
Але в жодному разі безслідно ці атаки не проходять.
І тут ми знову повертаємося до принципової різниці між Україною та РФ щодо впливу ударів противника по тилах на здатність продовжувати війну.
Росія воює за власний кошт. А тому економічні збитки, які завдають ударів по інфраструктурі, прямо позначається на наповнюваності бюджету і, відповідно, на військових зусиллях. Тим більше, що нафтогазова інфраструктура, яка приносить найбільші гроші, дуже вразлива до атак навіть безпілотників.
Україна воює на європейські гроші Тому скільки б росіяни не били промисловими підприємствами та інфраструктурою, поки йде фінансовий потік із Заходу, на здатності Києва вести війну атаки критично не позначаються. Винятком є хіба що довгостроковий блекаут по всій країні. Але невідомо, чи можна в принципі його досягти. Також критичні збитки можуть завдати ядерних ударів, якщо їх завдаватимуть масовано (але про них нижче). В іншому удари, безумовно, можуть призвести до дуже серйозних збитків, але поки основний центр фінансування перебуває за кордоном і там розташовується значна частина військово-виробничих майданчиків, Київ може продовжувати війну без великих проблем. Звичайно, залежність від зовнішньої допомоги несе для України стратегічні ризики, оскільки в якийсь момент ця допомога з тих чи інших причин може різко скоротитися, чого через економічні проблеми, що наростають, в Європі і в цілому на Заході виключати не можна. Але доки гроші та озброєння йдуть, це забезпечує стійкість України.
Росія мала б аналогічну ситуацію, якби таку ж політику, як зараз проводить щодо України Європа, проводив щодо РФ Китай. Тобто прямим фінансуванням закривав би будь-які дірки в бюджеті, постачав у необхідному обсязі товари, що не вистачали, включаючи паливо, і масштабно виробляв на своїх заводах зброю для потреб російської армії. Але Китай настільки прямо Москву у війні не підтримує.
Тому зараз для Кремля мінімізація збитків від українських ударів, як прямого бюджетного та економічного, так і негативного впливу на суспільні настрої та на дезорганізацію соціально-економічного життя стає пріоритетом номер один.
Вирішувати цю проблему РФ може трьома шляхами.
Перший: знайти військово-технічний спосіб усунути збитки від ударів, піднявши майже до 100% частку збитих БпЛА. Саме цим шляхом, судячи з усього, зараз йдуть росіяни, нарощуючи в тому числі застосування дронів-перехоплювачів. Але невідомо, чи можливо досягти такого результату у принципі. Україна теж не збиває 100% дронів, які іноді долітають і до західної частини країни. Крім того, цілком можливо, що в Україні незабаром з'являться балістичні ракети. Хоча, з іншого боку, невідомо, чи багато таких ракет і є у ЗСУ запаси далекобійних дронів, щоб нарощувати інтенсивність обстрілів.
Друге: піти на різку ескалацію шляхом застосування ядерної зброї по Україні або ударів по Європі, щоб змусити ЄС відмовитися від підтримки Києва. Тобто, умовно кажучи, після кожного удару по російських НПЗ та портах виносити європейські НПЗ та причали з перевалки нафти та ЗПГ. Втім, останній варіант також передбачає готовність РФ застосувати ядерну зброю, якщо європейці, на відміну від країн Перської затоки, які не відповідали на удари Ірану, наважаться на відповідь і почнуть завдавати ударів по Росії або підуть у наземний наступ на Калінінград та Санкт-Петербург. У такому разі єдиним варіантом для Росії, майже всю армію якої зараз задіяно в Україні, стане застосування ядерної зброї. Ми вже багато разів писали про те, чи можливий цей сценарій. Якщо коротко, то є кілька стримувальних чинників застосування ядерної зброї Росією. Однак цей варіант не можна виключати, якщо російське керівництво дійде висновку, що ситуація для нього стає критичною.
Але є третій шлях, який дозволить уникнути катастрофічного "ядерного" розвитку подій: домовленості про якнайшвидше завершення війни. Вони можуть бути двох видів.
По-перше, якщо Дональд Трамп таки натисне на Зеленського і змусить його вивести війська з Донбасу, виконавши умови Анкоріджа, про які домовлявся з Путіним. Однак зазначимо, що й раніше це мало мало реалістичне, а зараз і поготів на тлі активних зусиль Зеленського та європейців переконати Трампа, ніби у війні настає перелом на користь України. По-друге, якщо Путін погодиться на зупинку війни по лінії фронту, це було б фіксацією військової перемоги Росії, яка збереже контроль над захопленою частиною України та отримає можливість обміняти згоду на зупинку війни на великі поступки від Трампа (скасування санкцій та інше).
Але Путін поки що на це не йде. Як і не поспішає ескалювати ситуацію.
Зважаючи на все, він залишається в логіці першого шляху: мінімізувати збитки від українських ударів, не вдаючись при цьому до зброї масової поразки, але й не завершуючи бойових дій, а продовжуючи війну на виснаження. Але для успіху на цьому шляху потрібно, щоб атаки на російські тили не дестабілізували бюджет, російську економіку та суспільство загалом.
Чи зможе РФ цього досягти – питання відкрите.
Якщо ситуація погіршуватиметься, стоятиме вибір між двома альтернативними варіантами. При цьому вибір цей, як свідчить практика, у Кремлі можуть робити довго. Але рішення потім можуть приймати різкі та для багатьох несподівані. Як, наприклад, вторгнення в Україну у лютому 2022 року чи оголошення мобілізації у вересні 2022-го.
Власне найближчі місяці стануть вирішальними з точки зору подальшого розвитку подій. Чи зможе РФ усунути українські удари, що дозволить продовжити стратегію війни на виснаження? Чи Трамп тиснутиме на Зеленського для виконання умов Анкоріджа? І якщо ні того, ні іншого не станеться, то який шлях обере Путін: ескалацію чи перемир'я лінією фронту?
